75 років минуло з тих часів, відколи стихли канонади грізних боїв Другої світової війни. Для історії – це небагато, а для людини – ціле життя!

     Смерть однієї людини – це трагедія. А коли мільйони… Загиблим не болить. У живих продовжують кровоточити рани : у ветеранів, вдів, рано посивілих дітей війни, у тих,хто пережив пекло окупації.

     Швидко, мов весняні струмки, збігають роки, приходять у світ нові люди. Але не старіє і не зникає пам’ять тих страшних та героїчних часів.

      Пам’ять – це не просто частина історії. Пам’ять – це наша совість, біль та наша гордість. Пам’ять наших дідів та прадідів, пам’ять вічно молодих солдатів та офіцерів, що мужньо боролися з ворогом і перемогли, пам’ять тих, хто поліг смертю хоробрих , пам’ять всіх, чиї серця обпалила Друга світова війна.

      Вона живе у спогадах бійців, у трикутних листах та старих сімейних фотоальбомах. Вона пильно дивиться на нас із величних монументів, залів музеїв та сторінок книг.

     Відірвімося у ці дні від своїх буденних клопотів і суєти, згадаємо у колі сім’ї і друзів тих, кого немає з нами, хто навічно залишився молодим, визволяючи наш рідний край від ворога. Вклонімося їх мужньому подвигу! Скажемо слова вдячності стареньким ветеранам!

     Замислимося вкотре про величезну цінність людського життя і подумки помолимося за мир!

​

     Ніхто не забутий, ніщо не забуте!